Інститут почав існування в системі Академії архітектури УРСР (1945-1956 р.).

Український філіал АА СРСР, створений в лютому 1944 р., складався з 9 кабінетів, у тому числі кабінету історії архітектури, де працювало по кілька чоловік. У філії створено інститут аспірантури з двома спеціалізаціями - архітектурної майстерності та історії архітектури. Під керівництвом проф. О.Вербицького Інститут аспірантури підготував чимало істориків архітектури.

Завідуючим кабінетом історії архітектури в березні 1944 р. було призначено Петра Юрченка (1900-1972), відомого архітектора, педагога і вченого. Він і співробітник кабінету, мистецтвознавець І. Врона, почали збирати матеріали з історії архітектури України.

Керівник Українського філіалу АА СРСР В.Заболотний, уявляючи собі обсяг майбутньої роботи з відбудови і відновлення зруйнованих міст і сіл республіки, з розвитку української культури і, зокрема, архітектури і мистецтва, а також враховуючи значення науки у цій справі, домагався організації Української Академії архітектури. Цьому сприяв вступ України до 00Н, створення Міністерства закордонних справ України, яке мало репрезентувати Україну як незалежну державу.

Постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У №960 від 21 червня 1945 р. було засновано Академію архітектури УРСР, а в її складі - Інститут історії і теорії архітектури (ІІТА). Оскільки архітектура тоді розумілася як матір мистецтв, а історія архітектури посідала перше місце в архітектурній науці, ІІТА став однією з провідних установ. Президент АА УРСР В.Заболотний особисто приділяв велику увагу дослідженню історії архітектури. Перед інститутом стояли завдання: вивчення архітектурної спадщини республіки, участь в охороні й реставрації пам'яток архітектури, дослідження вузлових питань теорії архітектури, популяризація архітектурної спадщини серед широкої громадськості. 
    Спершу інститут складався з трьох секторів: радянської архітектури, історії архітектури, обмірів і реставрації. Щороку плани його науково-дослідних робіт погоджувалися з Інститутом історії і теорії архітектури АА СРСР і затверджувалися президією АА УРСР.

Оскільки партійні органи не довіряли П. Юрченкові, який окупацію перебув у Києві, на посаду директора ІІТА запрошено з Москви Сергія Безсонова (1885-1955), професора, доктора архітектури, члена-кореспондента АА СРСР. Авторитетний історик архітектури з великим досвідом наукових досліджень, він докладав багато зусиль до становлення і подальшого розвитку інституту. 1947 року С. Безсонов, який часто хворів, перейшов на посаду керівника сектора історії і теорії архітектури, а 1948 р. повернувся до Москви.

Мабуть, на рішення С. Безсонова піти з посади директора вплинула стаття секретаря парторганізації Академії Г. Лебедєва у "Віснику Академії архітектури УРСР", в якій його критиковано за безпринципність, хибність та гнилість буржуазного об'єктивізму, що начебто зустрічалися в його працях, а також за некритичне використання "псевдонаукових" праць М. Грушевського. Виконуючим обов'язки директора інституту було призначено П. Юрченка, а наприкінці 1948 р. Ісидора Грабовського (1901-1963), члена-кореспондента АА УРСР, який значно поліпшив організацію наукових досліджень, брав особисту участь у вивченні складних питань історії архітектури.

1947 р. з Москви на посаду керівника сектора радянської архітектури було запрошено кандидата архітектури Ф. Пащенка. 1948 р. після захисту кандидатських дисертацій до інституту прийшли з Софійського заповідника Ю. Асєєв, з інституту аспірантури - Г. Логвин. Обоє довго й плідно працювали в інституті, були авторами та співавторами багатьох капітальних видань.

    До 1948 р. інститут зміг залучити до штату 15 наукових співробітників, з них вісім - з науковим ступенем. Назвемо поіменно перших науковців ІІТА: І. Грабовський - директор інституту, М. Грицай - вчений секретар, С. Безсонов - керівник сектора історії і теорії архітектури, Ф. Пащенко - керівник сектора радянської архітектури, П. Юрченко - керівник сектора обмірів і реставрації, старші й молодші наукові співробітники - Ю. Асєєв, І. Врона, Ф. Грінченко, М. Девітт, О. Корж, М. Ленський, Г. Логвин, Л. Сакович, О. Тихонович, М. Ткаченко.

     Деякий час вченим секретарем працював Леонід Серпілін, згодом відомий український письменник. У перші роки сюди частенько навідувався і брав участь у обговоренні проблем архітектури видатний письменник Віктор Некрасов, передвоєнний випускник архітектурного факультету Київського інженерно-будівельного інституту.

Спочатку інститут займав дві кімнати у будинку митрополита, згодом - ще дві кімнати, а 1950 р. - одну кімнату в Софійському соборі. Оскільки місця для всіх не вистачало, більшість науковців працювала у бібліотеках і вдома, періодично збираючись у секторах на наради, де обговорювалися результати робіт. Наприкінці 1953 р. інститут переселився до відбудованого будинку по вул. Великій Житомирській, № 9, де одержав шість кімнат і допоміжне приміщення.

     Основним у роботі інституту в перші роки було нагромадження фактичного матеріалу шляхом виявлення та фіксації пам'яток архітектури (обміри, фотографування, виконання зондажів конструкцій, опис, замальовки). Бюджетне фінансування, хоч і дуже бідне, дозволяло співробітникам брати участь у комплексних експедиціях кількох інститутів у регіони республіки, здебільшого на вантажівці, яка була у господарстві Академії.

     Оскільки наукова робота починалася буквально з нуля, велику увагу приділяли пошукам методики і спрямованості досліджень. Старанно готували молоді кадри в інституті аспірантури, захищали дисертації і самотужки. Уже в перші роки в Інституті його штатними і залученими співробітниками виконано такі роботи - "Архітектурні зв'язки східних слов'ян у ХІ-ХІІ ст." (С. Безсонов), "Дерев'яне зодчество України" і "Кам'янець-Подільський замок" (П. Юрченко), "Архітектурний кабінет і кафедра архітектури в Київському університеті" і "Творчість В. І. Беретті у Києві" (В. Бутник-Сіверський), "Нова теорія тіней" (С. Колотов), "Цела в російській архітектурі ХУІ-ХУІІ ст." (В. Гридін), "Орнаменти Софії Київської" і "Кирилівська церква у Києві" (Ю. Асєєв), "Передреволюційна архітектура України" (І. Врона), "Древній град Київ" (М. Ткаченко і О. Тихонович), "Брама Р.Заборовського" (Я. Штейнберг), "Історія методів зображень" (С.Колотов), "Нова теорія аксонометричних проекцій" (Є. Дольський) тощо.

     1947 р. у плані інституту з'явилися нові теми - "Архітектура Києво-Печерської лаври" (С. Безсонов), "Національні особливості у радянській архітектурі України" (П. Юрченко), "Творчі напрямки в архітектурі України за ЗО років" (І. Врона), "Малоповерхове житло ХVIII-ХІХ ст. у Києві" (Л. Сакович), "Золоті ворот у Києві" (О. Корж), "Літопис архітектури Радянської України" (М. Ленський) тощо. Своє перше дослідження у ІІТА Ф.Пащенко присвятив древнім спорудам міст Причорномор'я, а потім заглибився у вивчення методу соціалістичного реалізму в творчості радянських архітекторів, до якого згодом прилучився І. Врона. Архітектуру бароко досліджував І. Грабовський.

З самого початку діяльності в інституті, за задумом президента АА УРСР В.Заболотного розпочали підготовку капітальних праць багатотомних "Історія архітектури України", "Історія українського мистецтва" (разом з Інститутом монументального живопису і скульптури та Інститутом художньої промисловості), двотомних "Нарисів історії архітектури УРСР", а також "Короткого курсу історії архітектури України". Розробку їх програм та відповідні дослідження започатковано у 1947-1948 рр.

    1951 р. І. Грабовського переведено на посаду директора Інституту аспірантури, а директором ІІТА призначено запрошеного з Москви Михайла Цапенка (1907-1977), кандидата мистецтвознавства, який до того працював директором Музею архітектури АА СРСР. З його приходом розширюються дослідження теоретичних питань розвитку радянської архітектури, її творчої спрямованості, проблем формування соціалістичної архітектури в Україні. З цих питань у 1952, 1955, 1956 рр. проведено наукові наради із залученням широкої громадськості. 1952 р. інститут взяв активну участь в обговоренні проекту колгоспного міста у Черкаському районі Київської області, розробленого в Академії, а також проектів споруд каналів на Півдні України. У зв'язку з проектуванням і будівництвом каналів та водоймищ науковці взяли участь в археологічних розкопках поблизу Каховки, які проводив Інститут археології АН УРСР.

    Учасник війни, автор виданої у Москві монографії "О реалистических основах советской архитектуры", М. Цапенко у перші роки роботи в інституті недоброзичливо ставився до деяких співробітників, як видно з документів. Так, 1952 р. на запит з ЦК КПУ він надіслав туди характеристику П. Юрченка, в якій написав: " ;...Роботи Юрченка з історії української архітектури вирізняються аполітичністю і дилетантизмом, відсутністю марксистського аналізу; у цих роботах не міститься викриття буржуазно-націоналістичної фальсифікації історії українського мистецтва архітектури. Відомо також, що гр. Юрченко в роки Вітчизняної війни залишався в окупованому німцями Києві і співробітничав з фашистами. В силу цього гр.Юрченко не вселяє політичної довіри і не може бути залишений на роботі в інституті, який відає галуззю ідеології в архітектурі".

    Президент АА УРСР В.Заболотний, який із студентських років знав П. Юрченка і цінував його як фахівця, не зміг захистити його від страшних на той час звинувачень. П. Юрченко змушений залишити інститут. Тільки після смерті Сталіна, 1955 р. він повернувся до Академії, а 1957 р. - до інституту. Але зловісна характеристика до кінця життя позначалася на його науковій долі, хоча 1957 р. той самий М. Цапенко дав позитивну характеристику П. Юрченкові. Негативну характеристику дав М. Цапенко і відомому вченому Ю. Асєєву.

    1951 р. до складу інституту передано Музей архітектури (директор В. Гридін, згодом Р. Онищенко) і Науково-експериментальну майстерню (керівник Є. Даниленко). Співробітники музею збирали архівні матеріали, популяризували архітектурну спадщину й організовували виставки. Макетна майстерня виготовляла науково-обгрунтовані макети окремих втрачених пам'яток і комплексів, наочно показуючи первісний вигляд об'єктів.

    Хоча перші роки були періодом активного нагромадження і осмислення матеріалу, найважливішим розділом роботи стала підготовка і видання монографій, публікація статей у періодичній пресі. Цьому сприяло створення в системі АА УРСР власного видавництва. Тоді вийшли друком колективні праці - "Архитектура Украинской ССР", альбом, т. 1, 2 (голова редколегії В. Заболотний), "Архитектурное творчество" (відп. ред. М. Цапенко), "Зодчество Україньї" (гол. ред. М. Цапенко), "Памятники архитектуры Украины", а також книги; Ю.Асєєв - "Орнаменти Софії Київської", С. Безсонов - "Архитектура Андреевской церкви в Києве", І. Косаревський - "Альбом партерной зелени", Г. Логвин - "Чигирин, Суботів", П. Юрченко - "Дерев'яне зодчество України" тощо. 1956 р. опубліковано програму з історії українського мистецтва (голова редакційної комісії В. Заболотний). Основним періодичним виданням був "Вісник Академії архітектури УРСР", в якому співробітниками інституту за 1946-1956 рр. було опубліковано 32 статті. У перші роки було опубліковано також кілька "Бюлетенів ІІТА".

    У ці роки на роботу до інституту прийшли, крім уже згаданих вище, досвідчені спеціалісти - Й. Бялер, В. Зайцев, І. Ігпаткін, Ю. Нельговський, Н. Озерова, М. Опищенко, Г. Підліспа, С. Тарапушепко, після закінчення Інституту аспірантури - О. Ігнатов, Б. Крицький, Л. Сакович, Л. Чепуріна, а також випускники вузів - Л. Грачова, П. Макушенко, В. Мойсеєнко, Н. Новаківська. Тоді саме почала працювати кресляр Н. Христянівська, яка за довгі роки роботи па високому рівні виконала чимало креслярських робіт до видані інституту. Значний обсяг фотографування для поточної наукової роботи та ілюстрування публікацій і дисертацій, а також для комплектування фонду негативів виконали фотографи М. Болотов, О. Косичкіна, Г. Лодарський, М. Сопоцько, В. Федорець та інші.

1945-1956 р. - початковий, багато в чому організаційний, але й романтичний і плідний період історії інституту. Тоді сформувався колектив першовідкривачів, на довгі роки визначилась методика і основна наукова спрямованість колективу.

1957-1963 рр. - в системі Академії будівництва й архітектури УРСР

    Після Всесоюзної наради будівельників 1954 р. у будівництво впроваджується індустріалізація.

Постанова 1955 р. про усунення надмірностей в архітектурі радикально міняє стилістичну спрямованість радянської архітектури - від використання декоративних ордерних форм до функціонально й конструктивно обґрунтованих простих форм сучасної архітектури. Це поставило нові вимоги перед архітектурною наукою, зумовило реорганізацію її системи. 1956 р. Академію архітектури УРСР перетворено в Академію будівництва й архітектури УРСР. Замість архітектора В. Заболотного її президентом призначено інженера А. Комара. Головним завданням АіІА УРСР стало вдосконалення будівництва. Питання архітектури, зокрема історії архітектури, відійшли на другий план.

     Ці зміни позначилися на інституті, який 1957 р. набув нової назви - НДІ теорії та історії архітектури і будівельної техніки (НДІТІ). Спочатку це не вплинуло на структуру установи. Єдине - сектор історії архітектури був перейменований на сектор історії архітектури й будівельної техніки. У зв'язку з ліквідацією Інституту монументального живопису та скульптури колишньої АА УРСР до НДІТІ передано лабораторію реставрації пам'яток архітектури й монументального живопису (керівник Л. Калениченко, а після його смерті - О. Плющ).

Директор інституту М.Цапенко з середини 50-х років відійшов від вивчення проблем радянської архітектури і зосередився на дослідженні історії архітектури ХVІІ-ХVІІІ ст. (тема його докторської дисертації). У середині 1958 р. його звільнено з посади директора і призначено керівником сектора теорії архітектури.

    На початку 1959 р. Інститут очолив архітектор Григорій Головко (1900-1982), громадський діяч, голова правління Спілки архітекторів України, який працював, директором інституту 17 років. Завантажений в інституті і в САУ, він не вів індивідуальних досліджень, але брав участь у написанні колективних праць, редагував розділи з теорії та історії архітектури. Тоді саме до складу інституту включено Державний архітектурно-історичний заповідник "Софійський музей". 1962 р. після смерті В.Заболотного до інституту з підпорядкування президії Академії передано відділ історії українського мистецтва у складі трьох секторів радянського мистецтва, мистецтва періоду феодалізму та групи редакційно-графічної підготовки.

1963 р. структуру Інституту було змінено:

     Відділ теорії й історії архітектури і будівельної техніки мав чотири сектори: теорії архітектури, радянської архітектури, історії архітектури (дожовтневий період), історії будівельної техніки.

     Відділ дослідження пам'яток архітектури теж мав чотири складові; сектор дослідження і реставрації пам'яток архітектури, сектор комплектування наукових фондів, лабораторія реставрації монументального живопису, макетна майстерня.

Відділ історії українського мистецтва залишився у тому самому складі.

     Це був період швидкого розвою інституту - кількість співробітників сягнула 100 чоловік, серед них - 18 кандидатів наук. Зростає увага до теоретичних проблем архітектури, глибше аналізується та узагальнюється архітектурно-будівельна практика. Виконується завдання президії АБіА УРСР - розширюється аналіз творчого досвіду сучасної архітектури, збудованих нових житлових масивів.

З 1959 р. розпочалась перманентна робота, яка триває й досі, - аналіз матеріалів, які представляються на щорічний республіканський конкурс на кращі житлові та громадські будинки й комплекси. Ця робота дозволяє щороку мати досить вичерпну інформацію щодо всіх нових об'єктів в архітектурі України.

    Активно працюють сектори історії архітектури та історії будівельної техніки. Тривають дослідження до багатотомника "Історія архітектури УРСР", до другого тому "Нарисів історії архітектури УРСР", 1958 р. розгортається робота над розділами з історії архітектури України для багатотомника "Загальна історія архітектури", який готує до видання центральний інститут у Москві.

    Сектор історії будівельної техніки також починає підготовку багатотомного видання. Відділ історії українського мистецтва готує до друку перші томи "Історії українського мистецтва". 1956 р. при ліквідації АА УРСР її видавництво стає республіканським - Держбудвидавом, пізніше "Будівельником", що обмежило можливості видання наукових праць. Проте в 1957-1963 рр. публікується ряд видань інституту. Назвемо в першу чергу "Нариси історії архітектури Української РСР", том І (1957) і том II (1962), членами редколегії яких були В.Заболотний (головний редактор), М. Цапенко (заступник головного редактора), С. Безсонов, Г. Головко, І. Грабовський, Ю. Нельговський, М. Сєвєров, авторами - Ю. Асєєв, М. Грицай, І. Ігііаткін, О. Ігнатов, Г. Лебедєв, Г. Логвин, М. Онищенко, В. Самойлович, Ю. Хохол, П. Юрчепко. Друком вийшло також кілька книг: "Україна. Архітектура міст і сіл" (1959), "Питання історії архітектури та будівельної техніки України" (1959), "Формування стилю соціалістичної архітектури" (1961), "Архітектура України на новому етапі" (1964) та ін. Науковими співробітниками Інституту було опубліковано понад 200 статей у періодичних виданнях, а також написано розділи в інших виданнях.

    У цей період до інституту прийшли досвідчені архітектори та інженери - Л. Бєлоусов, Є. Мамолат, Т. Михайлова, В. Петренко, Є. Пламеницька, С. Таранушенко, Герой Радянського Союзу С. Тутученко, а також молоді вчені й спеціалісти - Є. Горбенко, Л. Грачова, В. Дахно, Л. Жоголь, С. Кілессо, С. Крижицький, В. Махрін, Н. Рогожина, В. Талалаєв, І. Ткачиков, Т. Трегубова, А. Тюпич, М. Сенін, Л. Стависька, Є. Тиманович, В. Ясієвич та інші. З появою відділу історії українського мистецтва науковий потенціал інституту поповнили О. Бондаренко, Ю. Бєлічко, Г. Богданович, А. В'юник, А. Данченко, Я. Затенацький, С. Кохан, В. Московченко, П. Мусієнко, Л. Попова, Ю. Химич, П. Цибенко, Н. Шпатенко.

   1964-1988 рр. - в системі Державного комітету цивільного будівництва й архітектури при Держбуді СРСР

Подальша перебудова сфери будівництва, в тому числі архітектурно-будівельної науки відбулася 1963 р. Постановою Ради Міністрів СРСР від 21.08.1963 р. № 903 Академія будівництва й архітектури УРСР (так само, як і Академія будівництва й архітектури СРСР) ліквідується, а її інститути передаються до різних союзних і республіканських відомств. НДІТІ потрапляє до організованого тоді Державного комітету з цивільного будівництва й архітектури (Держцивільбуд) при Держбуді СРСР, у підпорядкуванні якого інститут перебував 24 роки. Він набуває нової назви - Науково-дослідний інститут теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури в м. Києві (КиївНДІТІ).

   Комітет ставить перед інститутом завдання - розширити розробку теоретичних і перспективних проблем сучасної архітектури, не тільки української, а й союзної загалом, почати вивчення зарубіжної архітектури для впровадження її досягнень у вітчизняну практику, припинити розробку непрофільної для Комітету тематики. Розуміючи небезпеку докорінної зміни і відстоюючи інтереси історичної науки і колективу інституту, Г.Головко спирається на підтримку ЦК КПУ. Так, серед "непрофільних" тем опинилася "Історія українського мистецтва", саме перед завершенням роботи над рукописом. Дирекція змогла відборонити що тему і продовжити її розробку до публікації всього видання за рахунок бюджетного фінансування Держцивільбуду.

   Серйозних змін зазнає структура інституту. Ліквідуються сектори історії будівельної техніки, дослідження й реставрації пам'яток архітектури і лабораторія реставрації монументального живопису. Держбуду УРСР передається заповідник "Софійський музей", КиївЗНДІЕПу - науково-експериментальна макетна майстерня, У відділі історії українського мистецтва залишаються два сектори - історії українського мистецтва до 1917 р. та історії українського радянського мистецтва. Сектор комплектування наукових фондів перетворюється на сектор науковці інформації з двома підрозділами - групою комплектування методичного фонду і групою літературно-графічної підготовки. Створюється сектор вивчення теорії і практики зарубіжної архітектури. Держцивільбуд встановлює чисельність співробітників Інституту - 100 чол., яка практично зберігається 24 роки.

   Зміни й уточнення завдань і структури тривають далі. 1967 р. Держцивільбуд ставить мету - розпочати соціологічні дослідження для поліпшення якості масового житлового будівництва. Доти вийшли друком перші томи "Історії українського мистецтва" і замість сектора історії українського мистецтва до 1917 р. створюється сектор соціологічних досліджень в архітектурі.

   1970 р. усі томи "Історії українського мистецтва" виходять у світ і сектор історії українського радянського мистецтва ліквідують. Замість нього створюються сектори синтезу мистецтв в архітектурі, архітектури села, науково-технічних проблем архітектури. Шеститомник (у семи книгах) "Історія українського мистецтва" - результат багатолітньої наполегливої праці її ініціатора, тоді вже покійного В.Заболотного і великого колективу авторів, серед яких співробітники інституту - Ю. Асєєв, Г. Богданович, Н. Велігоцька, І. Врона, А. В'юцик, Г. Головко, Є. Горбенко, М. Грицай, Я. Затенацький, І. Ігнаткін, С. Кілессо, М. Коломієць, Б. Лобачевський, Г. Логвин, Є. Мамолат, П. Мусієнко, Ю. Нельговський, Л. Попова, С. Таранушенко, Ф. Уманцев, Ю. Хохол, М. Цапенко, П. Цибенко, П. Юрченко. Вихід "Історії українського мистецтва", першої в історії українського народу, став значною подією у культурному житті республіки. 1972 р. головним авторам, зокрема Ю. Асєєву, Г. Головку і Ю. Нельговському, присуджується Державна премія УРСР и галузі науки й техніки. На жаль, до числа лауреатів з політичних мотивів не потрапляє П.Юрченко, який написав багато розділів і був відповідальним редактором третього тому.

   З початку 70-х років Г. Головко час і о хворіє, поступово відходить від керівництва інститутом і 1976 р. йде на пенсію. Директором призначається Валентин Єжов (1927 р. нар.), колишній головний архітектор КиївЗНДІЕПу, відомий вчений, автор проектів кількох великих будівель і комплексів. Енергійний керівник, прихильник посилення зв'язків інсгитуту з практикою архітектури, спираючись на підтримку Держцивільбуду, він впроваджує ряд нововведень. Зокрема, укладаються бюджетні й господарські договори щодо виконання робіт, що дозволяє збільшити обсяг фінансування, отримати додаткові кошти.

   Інститут покращує свою матеріально-технічну базу. За договорами починається розробка історико-архітектурних опорних планів міст і зон охорони пам'яток, що розширює сферу діяльності установи в напрямку містобудівних проблем. Це дозволило встановити стабільні зв'язки із замовниками в областях України, що полегшило згодом перехід інституту на госпрозрахунок.

   Зростанню авторитету інституту сприяє участі, авторських груп із співробітників в конкурсах. 1980 р. авторський колектив КиївНДІТІ одержує першу премію за конкурсний проект забудови показового житлового району в Дніпродзержинську.

Провідне місце у роботі секторів історії архітектури дорадянського і радянського періодів посідає підготовка до видання багатотомної праці "Історія архітектури України", складається макет видання. Інститут бере участь у розробці ТЕО нового генплану Києва. Досліджується еволюція архітектурно-планувальної структури Києва з найдавніших часів, виявлено її закономірності, зібрано та систематизовано культурно-історичний потенціал міста, оцінено територію Києва за культурно-історичною і топоморфологічною вартістю.

   Активізується вивчення сучасної зарубіжної архітектури. Підготовлено рукописи "Архітектура соціалістичних країн Європи", "Теоретичні концепції архітектурної творчості в соціалістичних країнах Європи", проте "Будівельник" не мав права на публікацію праць з висвітленням зарубіжного досвіду, тому ці рукописи досі лишаються рукописами. Співробітники сектора написали ряд розділів, які вийшли у серії ЦНДІТІА "Архитектура Запада" (вып. 4-6).

   1981 р. В. Єжов обіймає посаду головного архітектора - начальника ГоловАПУ Києва, а директором інституту призначається кандидат архітектури Володимир Дахно (1928 р. нар.), колишній керівник сектора архітектури соціалістичних країн. Це призначення, всупереч усталеній практиці, Держцивільбуд робить без погодження з будівельним відділом ЦК КПУ, тому повий директор позбавлений його підтримки, а вона мала тоді неабияке значення.

   До святкування 1500-ліття Києва інститут взяв активну участь у створенні підземного архітектурно-археологічного музею "Печорські порота". Співробітники інституту опублікували чимало статей, присвячених ювілеєві столиці, опрацювали "Методичні рекомендації по впровадженню в житлово-цивільне будівництво М.Києва традиційних форм і елементів місцевого колориту". У ці роки розпочато роботу зі складення біографічного словника архітекторів народів СРСР (по УРСР) разом з ЦНДІТІА і Спілкою архітекторів СРСР. У зв'язку з розгортанням робіт з підготовки матеріалів до "Зводу пам'яток історії і культури СРСР по УРСР" у структурі інституту створено відповідний сектор. Активізувалася робота з теорії архітектури, почалися дослідження проблем соціальної ефективності архітектурної діяльності, складається понятійний словник теорії архітектури.

    Визначною роботою, виконаною у 80-і роки, були передпроектні дослідження і проекти відновлення хат і садиб Т. Шевченка в Моринцях і Шевченковому Черкаської області, хати першого доглядача музею Т.Шевченка в Каневі, тобто проекти Шевченкового меморіалу. Новації у сільському господарстві спонукали розробку пропозицій щодо формування архітектури сіл в умовах міжгосподарської кооперації і аграрно-промислової інтеграції. У ці ж роки почалася підготовча робота до створення "Історії містобудівного мистецтва України". У цей період вийшли друком книги - "Архітектура України на новому етапі" (1964 р.) "Архітектура України. 1917-1967" (1967 р.), "Сучасна архітектура Радянської України", "Архітектор і художник", "Культурно-побутове обслуговування в мікрорайонах" (1974 р.), "Проблемы повышения качества архитектурьі" (1979 р.), "Архітектурна виразність центру села" (1980 р.), "Музеї народної архітектури України", "Архитектурпо-конструктивные системи общественных зданий" (1981 р.), "Донецк" (1982 р.), "Архитектура Крыма", "Одесса" (1983 р.), "Архитектура Украины на современном зтапе", "Композиция городской жилой среды", "Архитектура индустриальных жилых домов", "Повышение качества архитектуры обьемно-блочных зданий" (1984 р.), "Дпепропетровск",      "Конструктивные решения зданий и сооружений" (1985 р.), "Архитектура Советской Украины", "Формирование градостроительной культури Юга Укранны", "Выдающиеся ученые и инженеры-строители" (1986 р.), "Київ архітектурний", "Ворошиловград" (1987 р.) і чимало інших. Значна участь інституту у підготовці й виданні чотиритомника "Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР".

     1985 р. в інституті працювало 33 співробітники з вченими ступенями (4 доктори наук - М. Коломієць, Г. Логвин, Ю. Хохол, В. Ясіевич - і 29 кандидатів наук), що становило 40% наукового персоналу. Понад 15 співробітників працювали над докторськими та кандидатськими дисертаціями.

     У 1964-1988 рр., крім згаданих, в інстут прийшли фахівці з досвідом - М. Агуф, С. Волков, О. Годованюк, Г. Делеур, С. Дехтяр, Г. Калита, І. Касьяненко, В. Кравченко, Г. Лаврик, В. Петренко, С. Северин, М. Сенін, С. Сухоруков, В. Тимофієнко, Н. Щукіна. У колектив органічно включилися молодші за досвідом фахівці - В. Авксентьєв, В. Альошин, М. Андрущенко, Т. Бажанова, О. Бирюкович, В. Вечерський, М. Гончаренко, В. Горелик, І. Гречина, З. Гудченко, Ю. Євреїнов, Б. Єрофалов, Т. Жаворонкова, О. Жиздринська, В. Завада, О. Зінченко, Т. Зюзіна-Зінченко, О. Іванова, Г. Іноземцева, Л. Климеїітьєва, Г. Козюра, Б. Колосок, Н. Кондель, О. Космича, В. Костін, А. Курганова, О. Кутовий, В. Ленченко, Н. Логвин, О. Лялюшко, І. Майборода, А. Мардер, А. Матиш, В. Назаренко, Ю. Нельговський, В. Нікітін, Л. Панчишин, Е. Паскевич, Б. Піскаленко, О. Пламеницька, В. Плєхов, І. Правниченко, С. Привольнева, Б. Проценко, Л. Саніна, О. Сидорова, Т. Скибицька, Н. Сліпко, В. Смирцов, Т. Сокол, С. Сьомін, О. С'єдін, О. Тищенко, Н. Трикаш, Ю. Ходорковський, В. Черна, Л. Шаринова, Г. Щербина, О. Ястребова.

    1988-1991 рр. - в системі Державного комітету з архітектури і містобудування при Держбуді СРСР

Перебудова народного господарства СРСР, розпочата М. Горбачовим, зачепила архітектурну науку. На підставі постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 19 вересня 1987 р. Держцивільбуд було перетворено на Державний комітет з архітектури й містобудування (Держкомархітектури), ЦНДІТІА - на Всесоюзний науково-дослідний інститут теорії архітектури і містобудування (ВНДІТАМ). 1988 р. КиївНДІТІ було перетворено нафіліал ВНДІТАМ у м. Києві (КиївНДІТАМ). Таким чином, статус інституту знижено до філіалу, а з його назви було виключено слово "Історія", яке було першим у назві створеного 1945 р. інституту. Це була найкардинальніша, найдраматичніша зміна за всю історію інституту. До цієї зміни інститут не застосовував в своїх дослідженнях прикладної інформатики і не мав жодної ЕОМ, тепер філіал мав узяти на озброєння обчислювальну техніку. Якщо раніше практично єдиним об'єктом досліджень була архітектура України, то тепер філіал мав розширити сферу діяльності на Молдавію і навіть па весь СРСР.

Згідно з новим статутом філіал визначено провідним/в СРСР з проблем прикладної інформатики, застосувати обчислювальної техніки в архітектурі й містобудуванні, створенню і впровадженню банків містобудівних даних і знань, а в галузі теорії, історії і перспективних проблем архітектури і містобудування - провідним у південно-західній зоні (Українська РСР, Молдавська РСР).

     До, так би мовити, традиційних завдань додалися нові: створення теоретичних і соціально-економічних основ державної містобудівної політики; розробка проблем формування міського середовища і дослідження напрямків масового житлового і культурно-побутового будівництва; опрацювання теоретичних і методологічних основ архітектурно-містобудівного проектування і типології; створення і використання банків даних, оперативне забезпечення органів управління, наукових і проектних організацій інформацією з питань архітектури і містобудування з широким, використанням сучасних технічних засобів та інформаційної технології.

    У цей складний і важкий час директором філіалу призначено завідувача кафедрою Київського інженерно-будівельного інституту, керівника розробок генерального плану Києва 1986 р., доктора архітектури, професора Миколу Дьоміна (1931 р. нар.) було проведено відповідні перетворення, і філіал, не перериваючи раніше початих розробок, почав працювати над новою тематикою.

Згідно з новими завданнями було затверджено нову структуру філіалу, який складався з трьох відділень: відділення теорії та перспективних проблем архітектури і містобудування; відділення історії і пам'яток архітектури і містобудування; відділення прикладної інформатики в архітектурі і містобудуванні.

   Фактична структура філіалу дещо відрізнялася від затвердженої, що пояснювалося відсутністю деяких фахівців-керівників і браком замовлень на відповідні теми, а з іншого боку, появою замовлень, не передбачених затвердженою структурою, але профільних для філіалу. Ці самі причини визначали зміни у структурі 1988-1991 рр.

   У першій половині 1988 р. в інституті працювало 103 співробітники, за новим штатним розкладом філіалу - 240. Із КиївЗНДІЕПу переведено 50 фахівців до відділення прикладної інформатики, інші фахівці прийшли з різних установ. 1990 р. філіал мав найбільшу за свою піввікову історію кількість співробітників - 279 чол., тобто майже втричі більше, ніж до того.

   За цей період в галузі теорії і перспективних проблем архітектури і містобудування виконувалися такі бюджетні роботи: історико-теоретичні обґрунтування регіоналізації містобудівної політики; методичні основи формування житлового середовища в умовах сформованої міської забудови; проблеми історії і методології архітектури і містобудування як сфер діяльності, що розвиваються; перспективи розвитку архітектурно-конструктивних систем цивільних будівель і архітектурних деталей в історичному середовищі міста; пропозиції щодо використання у сучасній архітектурі прогресивних прийомів, методів і конструкцій, які склалися в першій половині XX ст.; проблеми регенерації історичних ядер міст, проблеми районного планування (узагальнення досвіду країн Східної Європи) тощо.

Підготовлено авторські редакції монографій "Проблеми вдосконалення й розвитку сфери архітектурно-містобудівного проектування", "Архітектура масової міської забудови. Реальність і альтернатива", "Формотворення в сучасній архітектурі УРСР", "Роль творчих концепцій у розвитку радянської архітектури", розділи до монографій "Архітектура Заходу. Архітектура і техніка", "Архітектура Заходу. Творчі напрямки 70-80-х років" тощо.

    За договорами за рахунок замовників виконано такі розробки: аналіз та узагальнення архітектурно-будівельної практики УРСР за матеріалами щорічних республіканських конкурсів на кращі житлові і громадські будинки та комплекси; пропозиції архітектурно-конструктивних систем для забудови Житомира, рекомендації щодо оптимізації конструктивно-типологічних параметрів перспективної зональної серії 161; формування житлових комплексів на основі індустріальних методів будівництва з використанням монолітного домобудування; концепція управління комплексним розвитком Сургутського регіону (Сибір); планувальні норми з проектування будинків-інтернатів для літніх людей, ветеранів та інвалідів; еколого-архітектурний аспект концепції екополісу та багато інших.

У галузі історії архітектури і містобудування виконувалися такі бюджетні роботи: дослідження окремих етапів розвитку містобудування при підготовці "Історії містобудування УРСР"; узагальнення досвіду забудови сільських населених місць УРСР і пропозиції з об'ємно-просторової реконструкції села; методика дослідження, інвентаризації та паспортизації історичних сіл УРСР; підготовка матеріалів до "Зводу пам'яток історії і культури народів СРСР" (по УРСР) по розділу "Пам'ятки архітектури і містобудування" (остання частково за договорами за рахунок замовників) тощо.

    Підготовлено рукописи монографій "Міста України з історико-архітектурними заповідниками" і "Містобудування й архітектура УРСР", розділи до монографії "Відбудова радянських міст і сіл, зруйнованих у роки Великої Вітчизняної війни" та інші роботи.

За договорами за рахунок замовника зроблено такі розробки: передпроектні історико-архітектурні дослідження з розробкою зон охорони пам'яток до опорних планів Києва, Севастополя, Миколаєва, Херсона, Ялти, Житомира, Бердичева, Нової Каховки; рекомендації щодо формування, регенерації і розвитку Луцького історико-культурного заповідника, заповідника "Запорожець на Дунаї" в дельті Дунаю, Керченського історико-культурного заповідника. Старого міста у Кам'янці-Подільському; рекомендації із забезпечення своєрідності архітектурного обличчя міст Василькова, Переяслава-Хмельницького, Богуслава і Білої Церкви; рекомендації щодо складання регіональних правил комплексної реконструкції історичної забудови міст УРСР; рекомендації щодо складання історико-архітектурних опорних планів міст УРСР тощо.

У галузі прикладної інформатики в архітектурі і містобудуванні виконувалися такі розробки: створення відомчої САПР Держкомархітектури; робоча документація для створення експертних систем автоматизованого проектування індустріальних залізобетонних виробів; дослідження методів, моделей і засобів безперервного автоматизованого процесу містобудівного проектування; рекомендації із застосування нових інформаційних технологій при розробці міських архітектурно-технологічних систем; міжгалузеві програмно-інформаційні засоби для функціонування банків даних великих міст, програмні засоби для функціонування банків даних Луганська та Чарджоу; розробка моделей і програмно-інформаційннх засобів для систем підтримки прийняття рішень і експертних систем в архітектурі і містобудуванні тощо.

    В 1990-1991 рр. за редакцією В.Ясієвича вийшов друком тритомник "Развитие строительной науки и техннки в Украинской ССР", який з перервами готувався ще з кіпця 50-х років. Це капітальне видання широко висвітлює історію галузі будівництва з найдавніших часів до наших днів. У його написанні взяли участь провідні співробітники інституту М. Андрущенко, С. Дехтяр, Г. Іноземцева, С. Кілессо, М. Коломієць, В. Ленченко, Г. Логвін, А. Мардер, Л. Матвєєва, В. Мойсеєнко, Ю. Нельговський, В. Петренко, О. С'єдін, Є. Тиманович, В. Ясієвіч, а також фахівці з Інституту історії АН УРСР, Київського інженерно-будівельного інституту та інших установ.

Усього за 1988-1991 рр. опубліковано понад 40 окремих праць, які готувалися раніше і в ці роки, загальним обсягом близько 350 друкованих аркушів, серед них книги "Архитектура сел Украины и Белоруссии", "Выдающиеся украинские ученые и инженеры-строители", "Качество архитектуры жилых зданий индустриального строительства", "Львів. Історико-архитектурний нарис", "Метал в архітектурі" (словацькою мовою, м.Братіслава), "Монолітне домобудування в Українській РСР", "Николаев. Архитектурно-исторический очерк", "Применение средств прикладной информатики в архитектурно-исторических исследованиях", "Снижение материалоемкости жилищного строительства", "Социальная зффективность архитектурной деятельности", "Управление развитием градостроительных систем", "Эстетическая выразительность застройки села" тощо. Вийшли друком чотири тематичні збірники наукових праць філіалу і три збірники "Прикладная информатика в архитектуре и градостроительстве", а у періодичній пресі опубліковано близько 300 статей.

У ці роки в колектив філіалу прийшло багато досвідчених наукових співробітників, а також початківців, серед яких, крім згаданих вище, назвемо В. Абизова, Л. Бармашину, О. Богорад, В. Ваховського, М. Виноградову, Є. Водзинського, О. Галича, Л. Гнатюк-Сосну, В. Дьоміну, І. Карманову, Т. Кілессо, О. Кобенка, В. Ковбасюка, В. Колчанова, М. Краснопольського, Г. Куліша, О. Олійник, О. Роздорожнюк, Б. Солуху, Н. Ставиську, Т. Товстенко, Н. Чхартішвілі. У цілому, попри всі складнощі й труднощі, це був досить плідний період в діяльності інституту, перетвореного на філіал ВНДІТАМу.

    1992-1995 рр. - в системі комітетів і міністерств України

З розпадом СРСР у листопаді 1991 р. Держкомархітектури ліквідовано, а інститути його системи підпорядковано суверенним державам. У грудні того самого року КиївНДІТАМ визнано Держбудом України, як Державний науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування (НДІТІАМ) - головний в Україні з проблем теорії та історії і використання прикладної інформатики в архітектурі й містобудуванні. За 1992-1994 рр. вища організація зазнала ряду перетворень, з 1994 р. це - Державний комітет України у справах містобудування й архітектури (Держкоммістобудування).

    Відродження української культури, посилення уваги до історії України, до збереження пам'яток, зокрема архітектури, сприяло розширенню досліджень архітектурної спадщини і росту значення інституту. Порівняно з попередніми періодами змінився характер роботи установи. Припинено розробки загальносоюзного значення, інститут зміг зосередити усі зусилля на вирішенні проблем, актуальних для незалежної України, і, перш за все, на створенні нової нормативної бази виявлення, збереження і використання пам'яток архітектури і містобудування.

     Проте економічна криза викликала серйозні труднощі, спільні для усієї, особливо відомчої, пострадянської науки. Перехід на госпрозрахунок і зменшення замовлень на теоретичні дослідження скоротили до мінімуму фундаментальні дослідження. Обмеженість коштів зменшує можливості залучення фахівців, а мала заробітна платня стримує відплив частини співробітників.

При високій вартості транспортних витрат різко зменшилися можливості обстеження теренів України для виявлення та фіксації пам'яток, роботи в архівах інших міст, особливо за межами України. З тих самих економічних причин обмежилися можливості видання монографій і публікацій статей у професійних періодичних виданнях, а також припинилося надходження до бібліотеки зарубіжної літератури й періодики. Нарешті, ще один недолік - недостатнє матеріально-технічне забезпечення і висока вартість допоміжних робіт.

Зменшення кількості наукових нарад, конференцій, симпозіумів скорочує наукові контакти й обмін інформацією. Проте були установлені творчі зв'язки з Інститутом мистецтва Польської академії наук, результатом чого стало кілька спільних наукових конференцій в Україні та Польщі.

     Основними напрямки діяльності інституту в ці роки: аналіз і узагальнення досвіду архітектури і містобудування України; розробка проблем формування міського довкілля, масового житлового та культурно-побутового будівництва; дослідження фундаментальних проблем теорії містобудування, реконструкції міст України і збереження їх історичної спадщини; пошукові науково-дослідні і проектно-експерименгальні роботи з перспективних напрямків розвитку архітектури і містобудування; створення і використання банків даних і знань, оперативне забезпечення органів управління, наукових і проектних організацій інформацією з використанням обчислювальної техніки.

    Відбулися зміни в структурі інституту. Так, за рекомендацією Мінбудархітектури 1993 р. створено центр міського кадастру, відділ типологічних досліджень історичного довкілля, а також сектор конструктивних розрахунків. 1994 р. з'явився сектор містобудівних програм. Важливим кроком до поповнення наукового потенціалу інституту стало створення, а вірніше - відтворення ліквідованої у 70-і роки аспірантури.

    Більшу частину цього періоду інститут продовжував очолювати Микола Дьомін (1988-2000 р.). Український архітектор, член Національної спілки архітекторів України. Президент Спілки урбаністів України (1994), член Національної спілки архітекторів України (1964), член Комітету з Державних премій України в галузі архітектури, член Державного комітету України з Державних премій у галузі науки і техніки, член містобудівної ради при головному архітекторі м. Києва, член науково-методичної ради Держбуду України. «Заслужений архітектор України» (1997).Доктор архітектури (1988), професор (1990), завідувач кафедри міського будівництва Київського національного університету будівництва і архітектури (КНУБА).

Член-кореспондент Академії мистецтв України (2001), іноземний член Російської академії архітектури та будівельних наук (1993), професор Міжнародної академії архітектури та дійсний член її Московського відділеня (1992), дійсний член, віце-президент Української академії архітектури, почесний член Української академії наук (2004), дійсний член ІКОМОС (1994).

     Далі директором став Вадим Абизов.

     В 2006 інститут очолила Алла Виноградна. Будучи економістом, а не архітектором за профілем, вона відзначилась боротьбою з корупцією в інституті, внаслідок чого за рік держпідприємство перестало бути збитковим, були виплачені борги з зарплати, а самі зарплати значно підвищені. Тим не менш, не зважаючи на вдалу боротьбу з корупцією, а, можливо, й завдяки їй, 23 серпня 2007 року, ігноруючи протести науковців (відкритий лист з цього приводу підписали: президент НАНУ академік Борис Патон, голова Товариства охорони пам'яток історії і культури академік Петро Толочко, президент Академії архітектури України доктор архітектури Валентин Штолько), наказом Володимира Яцуби, міністра Мінрегіонбуд в уряді Януковича, інститут було ліквідовано: «з метою вдосконалення фінансово-господарської діяльності підприємств, установ і організацій, які належать до сфери управління Мінрегіонбуду».

      У листопаді 2015 року відбулася історична подія: відродження інституту, як НДІ ТІАМД – Науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури, містобудування і дизайну під керуванням Товбича Валерія Васильовича та його заступника Михальченко Сергія Васильовича.

 

Використано матеріали зі статті Володимира Дахно

"До 50-ліття Державного науково-дослідного інституту теорії та історії архітектури і містобудування" та Вікіпедії.